Пропозиції щодо забезпечення виконання рішень органів міжнародних організацій, ухвалених за індивідуальними зверненнями осіб
27 вересня 2022
Короткий опис проблеми та обґрунтування необхідності її вирішення.
Однією з найважливіших складових права на судовий захист, що є гарантією здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина, є право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (частина п’ята статті 55 Конституції України).
Аналіз ратифікованих Україною міжнародних договорів з прав людини та відповідних актів законодавства України дозволяє зробити висновок про те, що до міжнародних судових установ та органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, зокрема належать:
- Європейський суд з прав людини, який створений згідно зі статтею 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованою Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
- Комітет ООН з прав людини, який відповідно до статті 1 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року уповноважений приймати і розглядати повідомлення від осіб щодо порушення прав, визначених Пактом. Україна визнала компетенцію Комітету ООН з прав людини відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права» від 25 грудня 1990 року № 582-XII.
- Комітет ООН проти катувань, що створений згідно з Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року, яку ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про ратифікацію Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання» від 26 січня 1987 року № 3484-XI. Законом України «Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання» від 5 листопада 1998 року № 234-XIV Україна повністю визнала на своїй території дію статті 22 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, а отже компетенцію Комітету проти катувань одержувати та розглядати індивідуальні скарги осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією.
- Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації, який відповідно до статті 14 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 року уповноважений приймати і розглядати повідомлення від осіб щодо порушення прав, визначених цієї Конвенцією. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації набула чинності для УРСР 7 квітня 1969 р. та діє на території України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року № 1543-XII.
- Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, який відповідно до статей 1, 2 Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок від 7 вересня 2000 року уповноважений приймати і розглядати повідомлення від осіб щодо порушення прав, визначених цією Конвенцією. Україна визнала компетенцію Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок відповідно до Закону України «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок» від 5 червня 2003 року № 946-IV.
- Комітет ООН з прав дитини, який відповідно до Третього Факультативного протоколу до Конвенції ООН про права дитини щодо процедури повідомлень від 19 грудня 2011 року, уповноважений приймати та розглядати повідомлення щодо порушення прав визначених Конвенцією. Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо процедури повідомлень, ратифікований Верховною Радою України відповідно до Закону України «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо процедури повідомлень», набрав чинності для України 2 грудня 2016 року.
Проте, Україна, взявши на себе зобов’язання за міжнародними договорами, в тому числі закріпивши можливість використання міжнародних механізмів по захисту прав людини шляхом подання індивідуальних повідомлень до органів міжнародних організацій, не створила правового механізму реалізації рішень відповідних органів, що фактично демонструє недієвість відповідних механізмів.
Наприклад, норми процесуальних кодексів України (стаття 423 Цивільного процесуального кодексу України, стаття 459 Кримінального процесуального кодексу України тощо) містять положення про те, що однією з підстав для перегляду рішень Верховним Судом є «встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом».
Ключового значення набуває формулювання «міжнародною судовою установою», обмежене тлумачення якого на практиці призводить до позбавлення права особи на перегляд рішення у її справі за наявності відповідного рішення органу міжнародної організації. Така ситуація спричинює як порушення міжнародних зобов’язань, взятих на себе Україною, так і ігнорування загальних стандартів у галузі прав людини.
На позиції необов’язковості рішень договірних органів ООН залишається і судова практика Верховного Суду.
Верховний Суд, досліджуючи питання щодо можливості перегляду судового рішення при наявності рішення Комітету з прав людини Організації Об’єднаних Націй, зазначив, що Комітет ООН з прав людини за своєю правовою природою є органом міжнародної організації, якому за міжнародним договором, ратифікованим Україною, надано повноваження розглядати індивідуальні скарги на порушення державою зобов’язань, взятих за відповідним договором. Зазначений комітет не належить до органів міжнародної юстиції, не наділений повноваженнями ухвалювати юридично обов’язкових рішень, а в його установчих документах не передбачено правових наслідків констатованих ним порушень прав людини для держав.
Верховний Суд дійшов висновку, що Комітет ООН з прав людини не є судовою установою, його міркування за формою та змістом не є судовими рішеннями і з правової точки зору мають для держав не обов’язковий, а рекомендаційний характер.
З огляду на зазначену позицію Верховного Суду, національна правозастосовна практика не дозволяє реалізувати відповідне рішення договірного органу ООН у випадку його ухвалення проти України.
Поряд із цим примітним є досвід Верховного суду Іспанії, який, на прикладі Комітету ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок, підтвердив, що держава повинна виконувати рішення договірних органів ООН.
Суд встановив, що дотримання рішень договірних органів є питанням верховенства права, а їх невиконання порушить принципи законності та правової ієрархії, проголошені в статті 9(3) Конституції Іспанії.
Пропозиції щодо вирішення проблеми.
Основними нормативно-правовими актами, що регулюють зазначене питання, є Конституція України, Кримінальний процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України, Господарський процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення.
З огляду на зазначене, експерти Центру запропонували внести зміни до кодексів та передбачити, що підставою для перегляду судових рішень Верховним Судом є не лише рішення міжнародної судової установи, а й рішення відповідного органу міжнародної організації, яким за результатами розгляду індивідуального звернення особи, встановлено порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Порівняльну таблицю із запропонованими змінами до зазначених вище кодексів направлено до Комітету Верховної Ради України з питань правової політики та до Міністерства юстиції України.