Повний текст підручника за посиланням.

Запис Муніципальне право. Курс лекцій спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Видання згаданої монографії, яка, на жаль, стала останньою в житті професора Козюбри, стало визначною подією в юридичному житті України. Наші роздуми над нею зумовлені не лише власними науково-педагогічними інтересами, а й тим, що ця праця може бути цікавою для юристів європейських та інших країн. Подібної роботи в українській юридичній науці раніше не було. Це зумовлено низкою обставин.

Перш за все, варто відзначити багатий професійний досвід автора монографії. Так, Микола Козюбра був відомим професором зі значним академічним та науковим досвідом у галузі загальної теорії права, філософії права, прав людини та конституційного права. Як відомий вчений-юрист, безпосередньо причетний до підготовки багатьох доленосних нормативних документів для України – Декларації про державний суверенітет України, Конституції України тощо, автор став суддею першого складу Конституційного Суду України (1996 – 2003), який був створений вперше в історії України. Знання та досвід професора Козюбри в конституційній юрисдикції України сприяли усвідомленню важливості застосування філософських ідей та цінностей у вирішенні складних конституційних та інших правових питань. Саме судова робота професора, з одного боку, дала йому поштовх до глибшого занурення у складні філософсько-правові питання, а з іншого боку, підтвердила практичну важливість філософії права.

Наступна обставина, яку ми хотіли б згадати, – це часткова інерція правосвідомості як пересічних громадян, так і практиків в українському суспільстві, яка досі панує в радянські часи, заснована на суто позитивістському підході до права та держави як його єдиного творця. Ці рудименти правового мислення певною мірою можна відчути серед студентів-першокурсників юридичних факультетів, а в деяких випадках і серед викладачів університетів. Саме тому ця робота є подією, яка, безсумнівно, матиме вплив не лише на українську правову доктрину, але й допоможе викладачам юридичних факультетів, а через них і студентам, доторкнутися та відчути сучасний підхід до праворозуміння. Цей підхід корениться в кращих теоріях та практиці євроатлантичної правової традиції.

Слід наголосити на відвертості та щирості автора у викладі своїх думок. Починаючи з надзвичайно сміливого питання, поставленого студентами на початку курсу філософії права, яке автор зазначає на першій сторінці передмови: «досить прагматичного і навіть банального: навіщо потрібен цей курс, що він дає практикуючому юристу?» (с. 7). А що він дає студентам магістерської програми, які «заточені» та спрямовані на практику, і багато з яких вже практикують.

Слід визнати, що це складне питання повинен ставити собі, перш за все, кожен викладач щодня, проводячи заняття з майбутніми юристами. Автор відповідає на це питання протягом усієї монографії, використовуючи влучні твердження як з власних глибоких роздумів, так і від відомих західних експертів з права:

– Рене Давід, відомий французький компаративіст: «сутність підготовки юриста полягає не в тому, щоб детально запам’ятовувати чинні на даний момент правила; навряд чи це знадобиться йому через десять років у професійній роботі, для якої більшість цих правил стануть непотрібними. Але для нього важливо розуміти сутність права як універсального, наднаціонального явища. Сутність, яку не можна довільно змінити розчерком пера національного законодавця» (с. 13-14);

– Один із засновників соціологічної теорії права, Ойген Ерліх: «Неможливо… закріпити все право в законах та інших нормативних актах. Накопичену масу нормативного матеріалу не може вивчити жоден юрист, навіть у межах однієї держави та окремої галузі, не втративши при цьому розуму».

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Дохідливо та привабливо просто про складні питання розуміння права: роздуми викладачів загальної теорії права над монографією Миколи Козюбри «Практична філософія права» спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Стаття присвячена темі практичного застосування потенційних можливостей штучного інтелекту в юриспруденції, зокрема в процесі застосування правових норм органами державної влади. Аналіз зосереджений на випадках, коли виникає потреба в застосуванні норм, а також на етапах процесу правозастосування. Розкриваючи зміст цього процесу, досліджується доцільність використання можливостей штучного інтелекту. Аргументується загальна гіпотеза щодо доцільності застосування штучного інтелекту лише на певних етапах процесу правозастосування. Цей висновок ґрунтується на порівнянні відомих можливостей штучного інтелекту із завданнями, що виконуються будь-яким правозастосовувачем. Наприклад, під час збору та аналізу фактичних даних у справі, або під час вибору правової норми та прийняття рішення. Обґрунтовується висновок про те, що можливості штучного інтелекту не ідентичні когнітивним здібностям людини. Цей недолік стає перешкодою у вирішенні складних справ, де, окрім раціональних способів мислення, потрібні суто людські навички. Перш за все, до них належать почуття справедливості, інтуїція, турбота про долю окремої людини тощо. Проблеми можуть виникати також у випадках, що потребують заповнення прогалин у нормативному регулюванні, тлумаченні права або сприйнятті правової норми відповідно до простору та часу її застосування. Однак робиться висновок, що використання штучного інтелекту для прийняття правозастосовчих рішень можливе в певних нескладних випадках. Так само штучний інтелект може бути корисним для оцінки фактичних обставин та пошуку відповідних норм, прецедентів тощо в різних правозастосовчих процесах, включаючи судові. Водночас зазначається потенційна небезпека безпосереднього використання штучного інтелекту для прийняття рішень у судових справах. Робиться висновок про необхідність пошуку критеріїв, за якими можна визначити категорії справ, де рішення можна обґрунтовано приймати за допомогою штучного інтелекту. Тим не менш, людина завжди повинна бути поінформована про те, хто приймає рішення, і повинна мати можливість його оскаржити.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Штучний інтелект у процесі нормозастосування: Pro i Сontra спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

У статті наголошено на комплексному підході до розуміння соціальних прав. Основою цих прав є людська гідність, і саме крізь призму цієї цінності потрібно розглядати всі права людини. Акцентовано на значенні Європейської соціальної хартії, а також діяльності Європейського комітету із соціальних прав для країн-членів Ради Європи. На прикладі права на житло проаналізовано положення Європейської соціальної хартії, окремих конституцій європейських держав та Конституції України. Авторка доходить висновку щодо необхідності закріплення в Конституції України положення про запобігання бездомності. Окрім того, розкрито підходи Ради Європи і ООН до понять «належне житло», «доступне житло» та «соціальне житло». Наголошено на важливості для держави законодавчого регулювання питань примусового виселення, оскільки позбавлення особи користування житлом спричиняє низку порушень інших прав людини і робить її особливо вразливою в соціумі. Зроблено висновок, що, оскільки Конституція України спрямована на регулювання відносин у мирні часи, після завершення війни законодавство щодо забезпечення права на житло потребуватиме осучаснення й узгодження з міжнародними та європейськими стандартами.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Право на житло в розумінні Європейської соціальної хартії: щодо потреби у формуванні нових стандартів спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Новітні технології, зокрема, цифрові, ставлять перед людиною багато нових запитань і породжують нові проблеми. Від вміння їх передбачати залежить наше безпечне майбутнє. Такі поняття, як «штучний інтелект», «штучна свідомість», «когнітивна робототехніка» – вже досить глибоко проникли в усі сфери суспільного життя. В окремих людей вони викликають захоплення та сподівання на надзвичайні результати від інтенсивного прискорення певних технічних процесів, які традиційно вимагають прискіпливої рутинної «ручної» роботи і багато часу. Натомість у інших – все ще неприйняття і побоювання щодо можливої конкуренції з природніми здібностями людини мислити, усвідомлювати значення своїх дій та нести за них відповідальність. Тобто, мова йде про відомі для правників поняття суб’єктності і можливості наділення відповідними ознаками не людини, а створеної нею «штучної свідомості». Важливих проблем набуває впровадження штучного інтелекту в систему правосуддя. Це є досить складним процесом, який потребує попереднього вирішення низки технічних проблем і вдосконалення алгоритмів задля забезпечення справедливого, неупередженого судового розгляду і дотримання прав людини, в тому числі права на конфіденційність персональних даних. Технології не повинні знеохочувати або перешкоджати критичному мисленню суддів, оскільки це може призвести до стагнації правового розвитку та ерозії системи правового захисту. Тому технологічні інструменти повинні поважати процес ухвалення судових рішень і автономію суддів. Штучний інтелект може бути корисним та допоміжним інструментом у сфері правосуддя, але не може замінити роль суддів. Навіть у випадках застосування цифрових технологій при розгляду справ незначної складності не виключаються ризики допущення помилок у документах, що може вплинути на неправильність обрахунків і помилкове судове рішення. А це неприпустимо у діяльності судів. Таким чином, необхідно, щоб людина перевіряла усі випадки прийняття рішень, згенерованих за допомогою алгоритмів штучного інтелекту. З іншого боку, звичайна особа – учасник процесу, у якому застосовуються рішення, прийняті за допомогою штучного інтелекту, повинна мати право оскарження таких рішень.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Проблеми застосування інструментів штучного інтелекту при прийнятті судових рішень спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

«Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави… Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Це положення статті 3 Конституції України не може розглядатися як абстрактна декларація. Воно зобов’язує усі державні органи орієнтувати свою діяльність на забезпечення фундаментальної вимоги – гарантування дотримання й реалізації суб’єктивних прав громадян, у першу чергу – прав, закріплених у Конституції України. Одною з гарантій поваги до прав людини – найпершого складника принципу верховенства права1 – є право на судовий захист, закріплене в статті 55 Конституції України, яке служить для реалізації її статті 3. По суті це право складає основу всіх прав і свобод, оскільки без судового захисту суб’єктивні права перетворюються на декларацію, а позитивне право стає інструментом сваволі держави. Одна із засад судочинства, викладена у пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України, визначає (а отже, вимагає їх забезпечення) два подібні за змістом суб’єктивні права – «право на апеляційний перегляд справи» і «право на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках». Ці конституційні суб’єктивні права водночас є складниками основоположного права на судовий захист прав людини і громадянина, захищеного, поряд із статтею 55 Конституції України, також статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як право на справедливий суд. Відповідно до частини першої статті 2 КАС України, на виконання функції ефективного захисту прав і свобод спрямована, зокрема, діяльність адміністративних судів. Як і абсолютна більшість суб’єктивних прав людини – індивіда, громадянина, фізичної особи, – право на судовий захист не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які теж повинні відповідати принципу верховенства права, зокрема, вимозі пропорційності (домірності) мети обмеження та засобу його досягнення. Однак специфічне формулювання назви права на касаційне оскарження із застосуванням застереження «у визначених законом випадках» вимагає уважного аналізу змісту такого застереження, нетипового для положень, якими встановлюються (закріплюються) суб’єктивні права, і відсутнього стосовно права на апеляційний перегляд. Зокрема, необхідно з’ясувати, чи виконує це застереження функцію пропорційного обмеження «права на касаційне оскарження». Таке з’ясування повинно спиратися на основні характеристики суб’єктивного права та способи його правомірного обмеження.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Обмеження доступу до касаційного перегляду судового рішення в адміністративних справах і гарантованість судового захисту прав і свобод спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Питання застосування смертної кари як виключного виду покарання має довгу історію, проте досі тривають дискусії та звучать аргументи за і проти. Першопочаткове розуміння справедливої відплати за вчинення найтяжчих злочинів зводилось до кровної помсти за принципом таліону: око за око. Зі зміцненням держави, щоб запобігти самосудам, саме вона отримала мандат на легальне вбивство. Виконання цієї державної функції було зрозумілим тодішньому суспільству та вважалось необхідним через помсту, острах і неодмінний гнів богів, якщо не буде відплати за злочин.
У цій статті розглянуто й проаналізовано випадки скасування смертної кари в різні періоди в різних державах. Автори прагнули з’ясувати, чи є нерозривний зв’язок між злочином та обов’язковою справедливою відплатою за його вчинення, а також причини скасування (як у формі власне скасування, так і мораторію на застосування), які за результатами дослідження класифіковано на політичні, релігійні, філософські та етичні.
Встановлено, що полярність поглядів на смертну кару як вид покарання має давнє коріння: на противагу помсті як універсальному аргументу на користь застосування смертної кари з’явилась ідея священності людського життя, а отже, держава не має права його забирати, оскільки не вона його дала. Відтоді існують два діаметрально протилежних погляди на питання застосування смертної кари, прихильники яких полемізують між собою, наводячи раціональні доводи та обґрунтування.
З позицій неупередженості до обох сторін, як цього вимагає науковий підхід, автори розглянули їхні основні аргументи не у звичній парадигмі систематизації за різними критеріями і для досягнення якнайбільшої повноти списку, а через призму доцільності, гуманності та справедливості.
У дослідженні застосовано метафізичний підхід, який дає змогу розглядати питання життя і смерті як сакральні категорії, водночас оперуючи поняттями добра і зла. Такий підхід відповідає вимогам гуманності, а також нейтралізує дуальний характер критерію справедливості, притаманної аргументам як за, так і проти застосування смертної кари. Та й сама справедливість має відносний характер: з одного боку, родини жертв отримують справедливу сатисфакцію, а з другого — справедливим також є незастосування смертної кари, оскільки страта злочинця не поверне життя жертві.
Зроблено висновок про пріоритетність вирішення філософського (і дотичних до нього релігійного та етичного) питання: безумовно, на користь життя; а згодом трансформацію його в правничу площину за умови відповідного унормування.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Смертна кара: pro et contra (чере з призму доцільності, гуманності і справедливості) спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Наукова спадщина видатного вченого-правознавця, талановитого педагога, мого колеги-теоретика і філософа права і друга П. М. Рабіновича вельми різнопланова і глибокозмістовна. У своїх працях він порушував безліч наукових проблем – теоретико-правових, філософсько-правових, конституційних, міжнародно-правових та ін., у дослідженні більшості з яких залишив глибокий слід у правничій науці. У своїй доповіді я коротко зупинюсь на внескові вченого в гуманізацію, а точніше навіть – олюднення, транснаціоналізацію й універсалізацію загальної теорії права – науки, служінню якій він присвятив фактично все своє творче життя. 2. Петро Мойсейович був першим не тільки у вітчизняному, а й пострадянському загальнотеоретичному правознавстві, яке після розвалу Радянського Союзу і відновлення української незалежності продовжувало перебувати під сильним впливом тоталітарно-етатистських традицій, хто наполегливо намагався перебороти ці традиції.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Внесок П. М. Рабіновича в олюднення, транснаціоналізацію і універсалізацію загальної теорії права спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Лінгвістичний вимір правничої мови, безперечно, є важливою складовою як загальнотеоретичної юриспруденції, так і юридичної практики. Тому ще з античних часів красномовство, риторика як мистецтво мови, правила побудови художнього мовлення набувають важливого значення у суспільно-політичному житті. За допомогою мовних зворотів відомі ритори проголошували свої промови і впливали на долі людей та громад.

Як висловився відомий римський оратор, педагог і юрист Квінтиліан (I ст. н. е.), автор відомого трактату «Повчання оратору»: «ми повинні говорити не так, щоб слухачі могли нас зрозуміти, а щоб вони не могли нас зрозуміти неправильно». Мова оратора має бути «елегантною», «викликати довіру у людей», «бути переконливою». Але сила мови може використовуватись із різною метою. Красномовство може «виривати злочинців з-під кари закону», а може «забезпечити засудження невинних і вводити в оману обговорення», може «розпалювати не лише заколот і народні хвилювання, але й війни» і «воно є найефективнішим, коли дає перевагу брехні перед правдою».

Таким чином, різні лінгвістичні прийоми мають великий вплив на юридично значущі акти: рішення судів, акти нормозастосування суб’єктів владних повноважень та ін. Важливу роль тут відіграють мовні засоби, які допомагають вплинути на сутність тексту.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Дослідження лінгвістичного виміру правничої мови (з перспективи наукового спадку професора П.М. Рабіновича) спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Відповідність покарання у вигляді смертної кари принципу верховенства права та підтримка ідеї про повернення смертної кари в Україні більше ніж половиною (51 %) українців, опитаних за рік до повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну, стали чинниками для порушення питання про необхідність глибшого дослідження сутності цього виду покарання, витоків його формування та тенденцій до його встановлення і скасування. Цю статтю присвячено огляду та аналізу причин становлення, існування та скасування смертної кари як виду покарання в Стародавньому Єгипті, античних Греції та Римі, а також у Московській державі та пізніше — у Російській імперії. Вибір саме цих держав зумовлений як доступністю відповідних матеріалів досліджень для авторів, так і наочністю результатів проведеного огляду та аналізу, представлених у статті. У результаті дослідження, зокрема, встановлено первісне  розуміння  страти  злочинців  як відплати: «око за око», тобто рівним за рівне (скоєне). Це принцип таліону (у всіх його видах), і на той час його практична реалізація підживлювалась розумінням справедливості та/або релігійними традиціями.

Також встановлено, що згодом смертна кара еволюціонувала від засобу помсти, зокрема кровної, до засобу забезпечення стабільності державного режиму, суспільного ладу.

У цьому контексті змінюється мета застосування смертної кари — від відплати до залякування, а для його візуалізації і «виховної ролі» актуалізується елемент публічності її виконання. Питання справедливості також видозмінюється: вона визнається апріорі, якщо смертний вирок затверджено від імені держави. І саме державним очільникам передається право вирішувати, які саме проступки мають каратися смертю.

Аналіз історії запровадження і застосування інституту смертної кари в країнах Стародавнього Сходу та античності дав змогу зробити висновок, що статус раба не перешкоджав розумінню, що   його вбивство за рішенням суду або іншого юрисдикційного органу є саме стратою особи як біосоціальної істоти. Втім, на потребу вимог тогочасного законодавства відповідальність через смерть мала іноді колективний характер, коли карали невинуватих.

Проведений аналіз дає змогу стверджувати, що необхідність встановлення такого виду покарання знижується, якщо немає суттєвих загроз для суспільства. Відповідна загроза чи їх сукупність і буде переважно причиною для введення смертної кари до системи кримінальних покарань. Розглянуті та проаналізовані причини встановлення смертної кари не дають авторам цього дослідження підстав стверджувати про відсутність легальних підстав встановлення чи «нескасування» смертної кари. Проте такі причини можуть бути поза межами завдань, визначених для цієї статті, тож автори планують провести наступні дослідження на основі висновків цієї розвідки.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Смертна кара в історико-юридичній ретроспективі: від інституціалізованого замінника кровної помсти до інструменту охорони режиму спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Статтю присвячено проблематиці змін, які виникають у практиці актуалізації елементів верховенства права в процесі функціонування органів місцевого самоврядування під час війни. Саму війну розглянуто як вияв нерозв’язаної в правовий спосіб суперечності між державою і правом, яка підсвічує їхні різні сутнісні основи.
Автор дотримується позиції, що сутнісною основою права є справедливість, тоді як держава базується на владі. Коли влада здійснюється не в правовий спосіб або ж виходить за його межі, перестають виконуватись вимоги справедливості. Держава, в особі владної верхівки, яка нехтує правом, зокрема правами людини, вступає в суперечність з правом, що призводить до конфлікту. Найбільш руйнівним конфліктом слід вважати війну. Підсумки війни не обов’язково надають можливість розв’язати чи усунути суперечність, яка її породила. В ідеалі вказані суперечності потрібно розв’язувати саме в правовий спосіб, із залученням правових інститутів і правових механізмів — від переговорів до розгляду справ у міжнародних судових інстанціях.
У статті проаналізовано правові наслідки запровадження воєнного стану, який обмежує функціонування демократичних інститутів у державі та звужує обсяг реалізації прав людини. Передусім обмеження стосуються права на життя, права власності, права на зайняття підприємницькою діяльністю, права на працю, права на освіту, права обирати та бути обраним. Також потерпають свободи людини, зокрема свобода пересування та вибору місця проживання, свобода слова. Водночас у практичній площині суттєвої деформації зазнають такі елементи верховенства права, як законність, правова визначеність, доступність, прозорість, право бути почутим. Зроблено висновки щодо меж звуження прав людини під час війни.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Суперечності між державою і правом та верховенство права в умовах воєнного стану (на прикладі місцевого самоврядування) спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Смертна кара залишається поширеним та поширеним покаранням у деяких частинах світу. Незважаючи на світову тенденцію до скасування смертної кари, численні вчені та практики продовжують сперечатися про статус цього покарання, а також про його переваги та недоліки. Однак підхід до застосування смертної кари до держав не був предметом основних досліджень, незважаючи на те, що держави розпадалися або припиняли своє існування різними способами протягом усієї історії людства.

Широке застосування принципу верховенства права було однією з основних причин вищезгаданої тенденції до обмеження та скасування смертної кари у всьому світі. Численні дослідники оцінювали вплив верховенства права на смертну кару, що приписується людям. Тим не менш, дослідження смертної кари, що приписується державам, залишаються новими. Ця стаття має на меті встановити основні моменти, на яких може базуватися це дослідження, спробувавши порівняти смертну кару, що приписується людям, з характеристиками смертної кари, що приписується державам.

Одним з найважливіших моментів є визначення смертної кари, що застосовується до держав, яке також намагається надати ця стаття. Верховенство права дійсно надає допомогу в цьому питанні, а саме правову визначеність як один з основних елементів верховенства права. У статті зроблено спробу оцінити як смертну кару, що приписується людям, так і смертну кару, що приписується державам, з точки зору правової визначеності через такі елементи: ясність та передбачуваність законів і нормативних актів, послідовність у застосуванні, належну правову процедуру, прозорість та підзвітність.

У статті робиться висновок про те, що смертна кара, що приписується державам, де-факто існує як концепція та може бути окреслена в рамках міжнародного публічного права та розглядатися з точки зору правової визначеності як суттєвий елемент верховенства права.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Смертна кара у застосуванні до штатів: погляд крізь правову визначеність як елемент верховенства права спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

У дослідженні розглянуто питання можливості та ризиків використання інтернет-голосування для голосування за кордоном під час перших післявоєнних виборів з огляду на правові та технічні аспекти.

Із правової точки зору визначення системи голосування за кордоном залежить від конкретних умов країни, зокрема й від її адміністративних, інфраструктурних, бюджетних обмежень, заходів з організації виборів усередині країні та рівня суспільної довіри. Кожна країна має знайти баланс між безпечним і загальним виборчим правом, враховуючи те, що вибори за кордоном зазвичай мають відповідати тим самим стандартам демократичних виборів, що й вибори, які проводять усередині країни. Досвід таких країн, як Естонія та Швейцарія, свідчить про те, що запроваджене державними органами детальне регулювання інтернет-голосування ще більш ускладнилося. Існує кілька правових аспектів, зокрема, які стосуються загроз для анонімності та таємниці, а також вирішення питань примусу, довіри до контролю з боку експертів на противагу громадському контролю за виборами, труднощів щодо отримання доказів. Інші питання стосуються рівня регулювання інтернет-голосування (Конституція, закон чи нормативно-правові акти нижчого рівня), рівня деталізації регулювання, необхідного для забезпечення відповідності та суспільної довіри, належних перевірок для забезпечення конституційної відповідності такого регулювання. Ці та інші причини також наведено в правових і наукових дослідженнях або судових рішеннях у кількох країнах, як із попереднім досвідом інтернет-голосування, так і без нього, які дійшли висновку, що на сьогодні інтернет-голосування не розглядається як варіант для більш масштабних політичних виборів.

Якщо розглядати онлайн-голосування в довгостроковій перспективі, то на додачу до технічних аспектів варто приділити особливу увагу правовим викликам, таким як внесення змін до Конституції, які даватимуть змогу проводити дострокове голосування, голосування не на папері, голосування в неконтрольованому середовищі (вирішення питання забезпечення таємниці голосування, запобігання примусу тощо); розробка деталізованого, чіткого (щоб зробити можливим його впровадження) та відповідного Конституції регулювання інтернет-голосування, яке інтегрує механізми можливості наскрізної верифікації; оновлення кримінального законодавства, а також механізмів розв’язання виборчих спорів, пов’язаних із порушеннями і скаргами стосовно інтернет-голосування; обговорення з суб’єктами, які ухвалюють рішення, припущень щодо довіри до інтернет-голосування, на яких ґрунтується безпека; врахування факту, що інтернет-голосування досі розроблялося як голосування з персонального комп’ютера, а не з мобільного телефону; нарощування людського потенціалу та знань на всіх рівнях, включно з ОАВ і електоратом; обговорення специфічних ризиків упровадження інтернет-голосування в Україні.

Повний текст публікації доступний за посиланням.

Запис Оцінка ризиків та можливості використання альтернативних форм голосування на післявоєнних виборах в Україні з фокусом на інтернет-голосуванні спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Видання розраховане на науковців, викладачів, докторантів, аспірантів і студентів правничих навчальних закладів, юристів-практиків, а також усіх тих, хто цікавиться цією проблематикою.

Усі охочі можуть ознайомитися зі збірником тез:

Запис Збірник тез міжнародної науково-практичної конференції «Принципи права: універсальне та національне в контексті сучасних глобалізаційних і євроінтеграційних процесів» спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Під час великої агресії росії проти Української держави випробувань на міцність зазнають усі державні та суспільні інституції. Природно, що основний тягар в умовах війни лягає на плечі сил оборони та пов’язаних із ними органів, установ і підприємств. Проте й інші органи, зокрема місцевого самоврядування, тією чи іншою мірою також відчувають вплив війни та зазнають змін в організації виконання своїх функції. Відповідно до того, наскільки територіальна громада наближена до зони бойових дій, безпосередньо залежать зміни в організації місцевого самоврядування, зокрема й можливість призначення військової адміністрації. Це, своєю чергою, може впливати на якість життя людей у територіальній громаді, у тому числі реалізацію їхніх прав і легітимних очікувань.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Місцеве самоврядування та верховенство права в умовах воєнного стану спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Стаття присвячена можливостям проведення загальнонаціональних та місцевих виборів в Україні під час війни і після припинення воєнного стану. Досягненням демократичного розвитку України, яке необхідно зберегти, є регулярне проведення виборів у відповідності до міжнародних (європейських) виборчих стандартів. Показано неможливість організації та проведення виборів в Україні з дотриманням цих стандартів під час війни в умовах ведення бойових дій і постійної загрози ракетних обстрілів практично на всій території держави, чим обґрунтована нормативна заборона виборів в умовах правового режиму воєнного стану. Відповідно до Конституції та законів України, це спричинило відкладення чергових парламентських, президентських та, ймовірно, місцевих виборів, які мають бути проведені після припинення воєнного стану. Розглянуто правові умови призначення таких виборів. Наголошено на важливості безпекових критеріїв можливості проведення післявоєнних виборів та їх законодавчого закріплення, що вимагає запровадження правового режиму перехідного періоду після війни.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Можливості проведення виборів в Україні відповідно до європейських стандартів під час і після війни спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Принципи права, як головні, керівні, засадничі ідеї права, як багатоманітне і багаторівневе правове явище і правова цінність, як одне з його основних джерел, продовжують привертати увагу науковців і практиків своїми не до кінця осмисленими властивостями. Одним із прикладів такого стану є і сьогоднішня конференція. Якщо проблематику принципів права у наукових колах активно дебатують не одне десятиліття, їй присвячено чимало монографій та інших публікацій, то не менш проблемна тематика «юридичної аргументації» набуває вітчизняного наукового розроблення лише в останні роки. Прикладом цього є декілька ґрунтовних наукових досліджень, які з’явилися нещодавно. Зокрема, «Юридична аргументація» Т. Дудаш була опублікована цього року, а трохи раніше, у 2022 р., вийшла друком колективна монографія викладачів Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича зі схожою назвою — «Правнича аргументація». Утім зазначена тематика доволі активно розвивається в європейських країнах і США з середини ХХ ст., їй присвячено чимало досліджень і публікацій. Крім того, названі явища достатньо тісно взаємодіють на практиці і можуть впливати одне на одного. Метою є спроба окреслити взаємозв’язок між принципами права та правовою аргументацією і продемонструвати суперечності, які виникають при некоректній ідентифікації принципів права й інших правових цінностей.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Принципи права та юридична (суддівська) аргументація спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Інститут конституційної скарги, запроваджений в Україні реформою 2016 року, досі діє недостатньо ефективно. У статті розглянуто основні проблеми, що перешкоджають ефективному відновленню прав, порушених внаслідок неконституційного характеру правового акта, застосованого під час судового вирішення спору.

Показано, що рішення Конституційного Суду України лише виявляє та визнає факт неконституційності акта, але не створює його; таким чином, визнаний неконституційним акт був таким ex tunc. Обґрунтовано позицію, що відшкодування шкоди, завданої застосуванням неконституційного акта, неможливе без визнання факту порушення прав і є складовою відновлення правового становища (restitutio in integrum) потерпілого суб’єкта. Таким чином, відмова переглянути справу за таких обставин є по суті продовженням порушення права та завданням шкоди.

Критично проаналізовано основні підстави відмови судів у перегляді справи у зв’язку з визнанням застосованого закону неконституційним. Показано, що ці підстави або прямо суперечать Конституції, або вступають у конфлікт із конституційним обов’язком держави утверджувати та забезпечувати права і свободи.

Показано неконституційний характер обмеження можливості перегляду судового рішення умовою «якщо рішення суду ще не виконане», що порушує низку статей Конституції.

Обґрунтовано хибність твердження про «зворотну дію в часі» рішення Конституційного Суду під час перегляду судового рішення з підстав неконституційності закону, оскільки визначальним для перегляду рішення є факт неконституційності, а не втрата чинності такого закону. Це засвідчується, зокрема, порівнянням із повноваженням суду не застосовувати чинний (не визнаний офіційно неконституційним) закон, якщо суд вважає, що він має ознаки неконституційності.

Стосовно посилання на принцип res judicata показано, що в цій ситуації він вступає в конфлікт із конституційними принципами поваги до прав і свобод, верховенства та прямої дії Конституції і правової законності. Такий конфлікт вимагає взаємного «зважування» значення конфліктних принципів у конкретній ситуації, що, з огляду на значущість основоположних конституційних принципів, віднесених до засад конституційного ладу України, у більшості випадків надаватиме їм перевагу. Остаточність неправового судового рішення, заснованого на неконституційному законі, не узгоджується з правовим характером держави та формуванням у свідомості громадян поваги до права.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Проблеми захисту права, порушеного застосуванням неконституційного закону спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Принципи права вважаються традиційним правовим явищем ще з часів римського права, однак істотне зростання наукового інтересу до них розпочалося з робіт американського теоретика і філософа права Р. Дворкіна. Протягом останніх десятиліть проблема принципів права привертає значну увагу українських правників як у сфері правознавчих досліджень, так і у сфері правозастосування. Визначний внесок у визначення місця і ролі принципів права у системі права належить світлої памʼяті професорові Миколі Козюбрі. Значення принципів права не обмежується часто згадуваною роллю «керівних ідей», які виражають певні суспільні цінності (онтологічна та аксіологічна функції принципів права, у термінології М. Козюбри). Важливо наголосити, що принципи права здійснюють регуляторну функцію, і не лише на «ідейному» рівні (у звʼязку з чим їх часто відносять до джерел права, але й безпосередньо, будучи нормами права, тобто імперативними правовими вимогами. Р. Дворкін наголошував, що норми  – принципи права відрізняються від «звичайних» норм – «правил» як своєю загальністю, так і підвищеним ступенем обовʼязковості (юридичної сили). Іншими словами, принципи права мають бути дотримані завжди, хоча їх зміст у певних умовах може зазнавати певних змін, у тому числі звуження.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Регуляторна роль принципів адміністративного процесуального права спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Україна перебуває під впливом військової агресії з лютого 2014 року. Водночас початок повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України 24 лютого 2022 року, безпрецедентної після Другої світової війни, спричинив низку нових викликів та загроз для функціонування демократичних інститутів в Україні. Ключовими тут, очевидно, стали не просто намагання держави-агресора окупувати й анексувати частину території України, але й його бажання заперечити право Українського народу на самовизначення, самоідентифікацію і державність.

Цю війну можна вважати першою у Європі війною, яку протягом тривалого часу веде на своїй території демократична правова держава для захисту власного існування від іноземної агресії. Дотримуючись високої ідеї захисту і збереження демократії та верховенства права як засад свого конституційного ладу навіть в умовах оборонної війни на своїй території, Україна тим самим засвідчила свою сучасну роль захисника цих високих ідеалів європейської цивілізації від беззаконного нападу авторитарного терористичного агресора.

Війна, а надто оборонна війна держави, що зазнала брутальної неспровокованої і несподіваної агресії, є особливим станом держави і суспільства. Війна потребує від держави і суспільства максимальної мобілізації усіх сил і ресурсів, їх перерозподілу для першочергового забезпечення цілей оборони і захисту цивільних мешканців; максимального забезпечення оперативності управління, швидкості прийняття рішень та їх виконання; певної зміни першочерговості цілей держави, зокрема, певної зміни пріоритетності забезпечення прав громадян (що, взагалі кажучи, є основною метою України відповідно до статті 3 Конституції) при максимально можливому збереженні демократичного характеру влади та недопущенні авторитаризму у державному управлінні.

Війна не означає також неминучої відмови від правового характеру держави: Україна дотримується позиції, що і в умовах воєнних дій усі заходи демократичної влади, які спрямовані на цілі відсічі агресії, все ж мають відповідати вимогам права. Водночас потреби оборони, насамперед оперативності управління, можуть мати наслідком необхідність певного звуження сфери дій деяких демократичних процедур. Однак це не означає повної відмови від демократичних інститутів і не може означати свавільних дій влади, не передбачених правом (законом).

За таких умов функціонування демократичних інститутів має адаптуватися до вимог та обставин війни. Певні права та свободи можуть і мають обмежуватися в умовах введеного воєнного стану. Стаття 64 Конституції України, у повній відповідності до статті 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, визначає припустимі межі такого обмеження. Водночас необхідно розуміти, що ці обмеження мають забезпечити збереження демократичного характеру конституційного ладу держави. Адже після завершення війни гостро постане питання повноцінного відновлення належного функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування, проведення вільних і чесних виборів.

Повний текст публікації доступний за посиланням.

Запис Передумови та виклики для організації й проведення виборів в Україні у післявоєнний час спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

У статті розкрито можливості та особливості використання такої специфічної для герменевтики категорії, як герменевтичний трикутник, тобто взаємовідносин між автором тексту, самим текстом та його інтерпретатором, для поглибленого осмислення однієї з найдавніших проблем юриспруденції – тлумачення юридичних текстів, ступінь опанування мистецтва якого значною мірою визначає рівень професіоналізму юриста.
У зв’язку з цим піддано критичному аналізу найпоширеніші в правознавстві підходи до розуміння мети тлумачення текстів законів та інших нормативних актів – виявлення волі законодавця (нормодавця), його намірів; з’ясування «об’єктивного змісту», або в іншому варіанті – «істинного смислу», норм закону (іншого нормативного акта).
У статті здійснено спробу відповісти на основне і найскладніше питання, яке виникає в процесі застосування герменевтичного трикутника під час тлумачення тексту закону: яку роль у цьому трикутнику відведено інтерпретатору, зокрема судді, – виключно виявника волі автора тексту закону – законодавця, його намірів, об’єктивного (істинного) смислу (змісту) норми закону, що тлумачиться, тобто роль його споживача чи активного творця – співавтора закону без зміни при цьому його тексту. На основі аналізу праць представників герменевтики та інтерпретаційної практики у статті проводиться думка про те, що будь-яке тлумачення текстів законодавства не існує як щось незалежне від волі юридичного інтерпретатора, без врахування ним особливостей конкретно-історичної ситуації, в якій воно здійснюється. Тлумачення завжди пов’язане з актуалізацією текстів законів, їх пристосуванням до місця, часу та конкретної ситуації, яку розглядає суд чи інший суб’єкт нормозастосування. Цим зовсім не заперечується, що те чи інше положення закону можна зрозуміти краще, звернувшись до його витоків, застосувавши для цього історичний і телеологічний способи тлумачення. Наведені у статті приклади з практики лише підтверджують, що значення цих способів тлумачення не варто перебільшувати, оскільки положення закону дуже часто не дають відповіді про намір законодавця або якщо й дають, то переважно не можуть бути застосовані так, як це задумував законодавець.
З огляду на це, значну увагу приділено складнощам інтерпретації тексту закону із застосуванням методології герменевтичного трикутника. Водночас наголошено на тому, що загальний методологічний підхід до взаємовідносин між інтерпретатором, автором тексту закону – законодавцем і самим текстом, який випливає зі сформульованої творцем теорії інтерпретації в дусі герменевтичних ідей Ф. Шляйєрмахером головної мети герменевтичного методу – інтерпретатор повинен зрозуміти автора і його працю краще, ніж він сам її розуміє, – може бути застосований під час юридичного тлумачення норм законів (інших нормативних актів). Він конкретизований у відомому висловлюванні Г. Радбруха, згідно з яким інтерпретатор може розуміти закон краще, ніж його творці, а сам закон може бути мудрішим за його розробників. Щоправда, для цього юрист-інтерпретатор повинен мати вміння аналізувати як сам текст закону, так і той контекст, у якому закон функціонує, – все розмаїття життєвих і юридичних питань, які постають перед інтерпретатором під час юридичного тлумачення. У тлумаченні норм законів (інших нормативних актів) найяскравіше проявляється креативність інтерпретаторів, тобто здатність відхилятися від стереотипів мислення, бачити проблеми під нетрадиційним кутом зору і вирішувати їх нестандартним способом у межах верховенства права. Важливе значення у формуванні такої креативності має суттєве підвищення професійної майстерності юристів, значну роль у якій відіграє формування у них непозитивістського стилю мислення.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Герменевтичний трикутник та особливості використання його методології в юридичному тлумаченні спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

У ХХІ ст. у світі високорозвинених інформаційно-комп’ютерних технологій все частіше обговорюються питання про те, чи будуть збережені певні професії через заміну багатьох процесів людської діяльності надбаннями диджиталізації. Не оминуло це питання і ролі юристів. Але чи так все просто у світі прийняття юридичних рішень? Чи зможе, наприклад, Chat GPT приймати судові рішення, готувати юридичні консультації? Вбачається, що у сучасному світі зі стрімкою динамікою суспільних відносин роботи не зможуть вирішувати складних юридичних завдань. Відтак роль юриста є важливою, а інформаційно-комп’ютерні технології покликані удосконалювати процеси і пришвидшувати підготовку документів. Для майбутнього правника важливе значення мають навички ведення публічного дискурсу, формування і побудови аргументів. Для цього важливим є дотримання принципів свободи, рівності та автономії усіх учасників дискусії. У процесі підготовки до дискусії доречно використовувати метод правового аналізу IRAC. Найкращими способами вдосконалення навичок публічного дискурсу є навчальні дебати та ігрові судові процеси. Ці методи є дуже популярними у системі вищої юридичної освіти і такими, що їх полюбляють студенти. Особливою є роль юридичних клінік у застосуванні таких методик.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Дебати та юридична аргументація: значення в освітньому процесі майбутніх правників спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Журнал міжнародного кримінального правосуддя , том 21, випуск 2, травень 2023 р., сторінки 233–264

Нова хвиля російської агресії проти України, що розпочалася 24 лютого 2022 року, та загострення збройного конфлікту, що супроводжується серйозними порушеннями міжнародного гуманітарного права, отримали значну наукову увагу. Багато академічних праць розглядали події в Україні крізь рамки 
jus ad bellum та jus in bello . Деякі, однак, застосували призму геноциду, щоб розібратися у зареєстрованих численних та поширених порушеннях міжнародного гуманітарного права та права прав людини. Ця стаття робить внесок у останнє напрямок досліджень, контекстуалізуючи аргументи на користь існування геноцидного наміру, що стоять за, здавалося б, не пов’язаними між собою злочинами, скоєними збройними силами Російської Федерації по всій Україні. Автори звертають особливу увагу на мову та псевдоісторичні посилання, що використовуються російськими лідерами для виправдання вторгнення в Україну, та стверджують, що ці заяви та висловлювання вказують на існування геноцидного наміру. У цій статті також розглядається питання систематичного знищення культурної спадщини України як ще один доказ наміру знищити українську націю, що розуміється як захищена національна група згідно з Конвенцією про геноцид, принаймні частково. Зрештою, автори аналізують акти геноциду, які, очевидно, були скоєні, включаючи вбивства; заподіяння тяжких тілесних ушкоджень або психічної шкоди; насильницьке переміщення українських дітей до Росії та навмисне створення умов життя, спрямованих на фізичне знищення української нації. Наголошується, що існують достатні підстави вважати, що знищення української нації Росією здійснювалося шляхом вчинення цих заборонених дій. Їхній характер та масштабний характер слугують додатковим доказом геноцидного наміру знищити українську націю.

Повний текст статті доступний за посиланням.

Запис Розуміння дій Росії в Україні як злочину геноциду спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Стаття присвячена дослідженню змісту поняття «юридична особа» та критеріїв поділу категорії юридичних осіб на дві великі групи – юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права – у контексті широкого вживання цих понять у сфері публічного права. Показано недоліки нормативної та доктринальних дефініцій поняття «юридична особа», що мають наслідком її недостатню визначеність, зокрема, при спробах перенесення цього поняття у публічно-правову сферу. Проаналізовано різноманітні підходи щодо розмежування юридичних осіб публічного і приватного права. Показано, що нормативний критерій не забезпечує такого розмежування, а запропоновані науковцями критерії класифікації, які мають цивілістичну природу, є істотно неповними.

Відсутність чіткого визначення змісту терміна «юридична особа» та його похідного – «юридична особа публічного права» – у контексті публічних правовідносин призводить на практиці до неоднозначного праворозуміння, колізій та непорозумінь. Оскільки концепція юридичної особи адаптована до сфери цивільного права для характеристики правоздатності та дієздатності суб’єкта насамперед щодо майнових і підприємницьких прав і повноважень, стверджується, що у публічно-правовій сфері поняття «юридична особа» не привносить додаткового змісту, а тому непридатне для використання в ролі правової характеристики суб’єкта публічних правовідносин.

Показано, що для всіх суб’єктів, до яких прийнято застосовувати термін «юридична особа», характерною є наявність певного (хоча й різного) обсягу прав і повноважень як у цивільній, так і в публічно-правовій сфері, тобто володіння одночасно двома правовими статусами – публічним і приватним. Такі статуси у різних суб’єктів мають різний обсяг і перебувають у співвідношенні «основний – субсидіарний». Звідси випливає поділ суб’єктів права на дві групи залежно від того, який із статусів – публічний чи приватний – є основним. Пропонується зберегти позначення «юридична особа» лише для суб’єктів права, для яких основним є цивільно-правовий статус. Суб’єкти права з основним публічно-правовим статусом можуть мати субсидіарний цивільно-правовий статус, призначений для обслуговування їхньої основної діяльності публічно-правової природи. У цьому випадку пропонується позначати суб’єкт на основі його публічно-правового статусу із доповненням, що він «має субсидіарний статус юридичної особи». Використання цивілістичного терміну «юридична особа» для позначення такого суб’єкта не можна вважати прийнятним, оскільки в основній для суб’єкта публічно-правовій сфері цей термін не відображає правової природи суб’єкта і породжує непорозуміння та неоднозначне правозастосування.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Категорія «юридична особа» з точки зору публічного права спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Статтю присвячено дослідженню розвитку права і міжнародного права, зокрема після жахливих подій Другої світової війни. Акцентовано на тих кардинальних змінах, які відбулись у міжнародному праві після Нюрнберзького процесу: виведення людини на світову арену, зміна акцентів у визнанні людини як найвищої цінності, яка має право на захист, і цілий спектр прав людини, яка стає самостійним суб’єктом міжнародного права. Зазначаються основні проблемні аспекти Нюрнберзького процесу: винесення вироків про притягнення винних до кримінальної відповідальності всупереч принципу Nullum crimen, Nulla poena sine lege (немає злочину і відповідальності без закону). Аналізується широкий підхід до розуміння цього принципу, який не зводиться виключно до необхідності передба- 103 чення злочинів та відповідальності за них національним законодавством. Будь-які агресивні дії держави чи особи можуть бути визнані злочинними, якщо вони відповідно до ст. 7 Європейської конвенції з прав людини становлять кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями. Показаний зв’язок принципів Nullum crimen, Nulla poena sine lege та заборони зворотної дії законодавчих актів у часі із принципом правової визначеності як складником верховенства права. Констатується значення Нюрнберзького трибуналу для України і світу в процесі створення Міжнародного суду щодо злочинів Російської Федерації в Україні. У підсумку – висновується про те, що верховенство права, права людини і міжнародне співтовариство, для якого ці цінності є визначальними, є необхідними умовами миру. Людство потребує знань як історичної ретроспективи способів захисту прав людини в повоєнний час та і подальших наукових розвідок з метою удосконалення практичних аспектів захисту прав людини, реалізації концепції верховенства права. Без розвитку цих ціннісних світоглядних питань подальший правогенез і людиноцентричність як основа сучасного праворозуміння зазнаватимуть складних викликів, подолати які у мирний спосіб буде дуже складно.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Права людини та верховенство права: значення в умовах війни спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Повномасштабна військова агресія Російської Федерації проти України створила вкрай жорсткі умови для функціонування демократичних інститутів в Україні. Адже активні бойові дії впливають на всі сфери суспільного життя, відповідно діяльність політичних партій зазнала також істотного впливу і коригування.

Власне, політична активність у суспільстві практично повністю зумовлена викликами війни. Діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань і бізнесу значною мірою залежать від ходу бойових дій та масштабів заподіяної шкоди. На першому місці перебувають потреби національної безпеки, оборони, евакуації мешканців територій, де йдуть бойові дії, гуманітарне забезпечення населення тощо. При цьому рівень прозорості та відкритості роботи органів публічної влади, навіть виборних місцевих рад, істотно обмежився. Це значно обмежує не тільки можливість жвавої політичної боротьби, але й потребу в ній, адже велика кількість рішень публічної влади ухвалюються консенсусно та за максимальної підтримки суспільства. В таких умовах політичні партії мають фактично трансформувати своє значення в суспільстві та змінювати форми діяльності.

Важливим чинником забезпечення національної безпеки стало також установлення обмежень щодо діяльності проросійських політичних партій в Україні. Відповідні зміни до законодавства стали основою для ініціювання понад півтора десятка судових процесів щодо заборони певних політичних партій. Такі рішення держави, безумовно, матимуть уплив на партійний ландшафт та політичне структурування суспільства у післявоєнний час.

Цей матеріал – загальна спроба системного аналізу таких проблем та викликів, які загострила війна. Представлені тут міркування базуються на системному опрацюванні міжнародних стандартів у сфері діяльності політичних партій, українського національного законодавства та поточного стану справ в Україні.

Запропонований авторами перелік проблем та їх аналіз, очевидно, потребують більш глибокого та розгорнутого дослідження. Водночас цей матеріал звертає увагу на основні загрози для демократичного розвитку України крізь призму викликів для діяльності політичних партій в умовах війни та післявоєнних перспектив відновлення їхнього повноцінного функціонування.

Повний текст публікації доступний за посиланням.

Запис Політичні партії в Україні: виклики війни та післявоєнні перспективи спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

У статті здійснено спробу визначити підходи до пояснення та запропонувати напрями пошуку відповіді на одну з найзагадковіших теоретичних і практичних таємниць права: чим пояснити, що за відсутності єдиного його розуміння, а нерідко й самого слова «право» або його аналога в лексиконі багатьох народів, одні й ті самі юридичні проблеми в різних правових системах вирішують переважно однаково?
Попри відносно давнє звернення уваги в західному правознавстві на цю проблему, переконливого теоретико-правового її пояснення до цього часу немає. У зв’язку з цим у статті піддано критичному аналізу найпоширеніші в правознавстві підходи до пояснення процесів зближення правових систем у сучасному світі – їх інтеграції й акультурації.
Не заперечуючи активізації впливу цих процесів на національні правові системи, водночас наголошується на тому, що вони неспроможні дати задовільну відповідь на поставлене запитання. Її потрібно шукати в набагато глибших пластах історії права – спільних для всіх правових систем фундаментальних властивостей феномену, який ми іменуємо правом. Такою властивістю для права є категорія справедливості, яка уособлює його сутність.
Незважаючи на те, що до поняття справедливості та її відносин з правом найчастіше звертаються в Європі, особливо фундатори й прихильники доктрини природного права, використання справедливості чи аналогічних з нею категорій (їхні назви можуть варіювати залежно від мовних особливостей народів) поширюється далеко за межі Європейського континенту. Вони сягають своїм корінням ще Стародавнього Сходу, Єгипту і Вавилону. Згадки про справедливість можна знайти в ранньому християнстві та інших релігіях: буддизмі, індуїзмі, ісламі тощо. Це дає підстави стверджувати, що справедливість є категорією всезагальною.
Проте саме по собі поняття справедливості є доволі відносним і динамічним, тому покладатися на неї як на безпосередній регулятор поведінки людей, звісно, не можна. Право, хоч явище також динамічне, все ж потребує більш визначених і стабільних орієнтирів. Ними для всіх правових систем та їхніх сімей є універсальні принципи права, в яких справедливість знаходить своє розгорнуте втілення.
Поки що вони належним чином теоретично не осмислені в правознавстві, проте саме їх виявлення відкриває можливості для переконливого пояснення названої загадки права.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Нерозгадані таємниці права спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Цей матеріал – загальна спроба системного аналізу таких проблем і викликів, які загострила війна. Представлені тут міркування базуються на системному опрацюванні міжнародних стандартів у сфері виборчого права, українського національного законодавства та поточного стану справ в Україні.

Запропоновані авторами перелік проблем та орієнтовні шляхи їх вирішення, очевидно, потребують більш глибокого й розгорнутого дослідження. Водночас цей матеріал звертає увагу на основні загрози для демократичного розвитку України крізь призму викликів для призначення, організації та проведення виборів у післявоєнний час.

З текстом дослідження можна ознайомитися тут: українською мовою, англійською мовою.

Запис Передумови та виклики для організації й проведення виборів в Україні у післявоєнний час спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Захист персональних даних в Україні – відносно нова сфера правового регулювання, що перебуває на етапі становлення та потребує досить ретельного аналізу не тільки відповідних міжнародних стандартів, але й національної практики нормозастосування.

Сьогодні в Україні напрацьовано досить великий досвід щодо аналізу основних недоліків та проблем імплементації міжнародних стандартів у сфері захисту персональних даних. За підтримки міжнародних партнерів проведено низку прикладних досліджень, як комплексних, так і доволі точкових, щодо ефективності застосування приписів Закону України «Про захист персональних даних». Разом з тим досі нема системних аналітичних напрацювань щодо судової практики в цій сфері.

Цей аналіз має на меті зробити перший крок у цьому напрямку та запропонувати загальний огляд основних напрямків і ключових тенденцій застосування українськими судами загальної юрисдикції Закону України «Про захист персональних даних». Предметом дослідження є аналіз рішень судів різних юрисдикцій та інстанцій, що істотно ускладнює методологію та засади проведення аналізу та узагальнення його результатів. Адже особливості захисту персональних даних у, наприклад, провадженнях в цивільних справах та в кримінальних провадженнях мають надзвичайно багато відмінностей.

Водночас автори свідомо залишили таке відносно масштабне охоплення для аналізу, щоб сконцентрувати дослідження саме на персональних даних. Деякі питання, що могли б бути набагато детальніше представлені крізь призму спеціального законодавства у відповідній сфері, залишилися поза основним фокусом. Це зроблено задля чіткішого виокремлення векторів застосування законодавства про захист персональних даних, його розуміння і сприйняття суддями та іншими учасниками судових процесів, труднощів узгодження приписів законів із підзаконними актами, а також спрямованості відповідної адміністративної (управлінської) практики органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Для проведення цього дослідження експерти опрацювали близько 10 000 судових рішень, з яких для ретельного дослідження дібрано понад 500, на частину з них зроблено прямі посилання в тексті аналізу. Усі рішення добиралися з Єдиного державного реєстру судових рішень з використанням різних критеріїв та методів пошуку. Водночас це дослідження не має на меті запропонувати статистично точний аналіз, що навряд чи можливо, щонайменше з огляду на постійно змінювану судову практику та брак достатньої кількості сформованих правових позицій у цій сфері. Автори намагалися представити основні тенденції розвитку судової практики у сфері гарантування захисту персональних даних в Україні.

Повний текст публікації доступний за посиланням.

Запис Аналіз судової практики щодо застосування законодавства України про захист персональних даних спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Проблема цінностей та їх значення для людини – одна з вічних проблем людської життєдіяльності. За попередньою 17 сцієнтистською (а точніше позитивістською ) традицією ми – науковці схильні до перебільшення значення науки в житті людей. Тим часом, як зазначав ще видатний математик, фізик і філософ Паскаль, цінності для людини бувають вагомішими за теоретичні судження і висновки науки, оскільки саме вони визначають реальне життя людей та їхню долю. Як свідчить досвід історії, люди гинуть не так за власні інтереси , як за цінності, яскравим черговим підтвердженням чому стала героїчна боротьба Збройних сил України.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Цінності конституціоналізму та межі їх трансформації в умовах війни спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

З часів закріплення в Основному Законі України дороговказу на розбудову соціальної держави та   дію верховенства права доктринальна дискусія щодо змісту цих концептів не припиняється. Теоретики права, конституціалісти, правники галузевого спрямування досліджують різноманітні проблемні питання, пов’язані як із верховенством права, так і з соціальною державою. Такі дослі-дження переважно стосуються кожного концепту, взятого окремо. Діапазон наукового пошуку дуже широкий – від    спроб сформулювати вичерпне визначення до намагань надати універсальний перелік ознак (складників) кожного з названих явищ. Проте не так багато вітчизняних дослідників звертають увагу не на  окремість доктрин соціальної держави та верховенства права, а на супереч-ності між ними. Ці суперечності закладено в їхній глибинній сутності, і в  їхньому практичному вимірі вони можуть перешкоджати розвитку як соціальної держави, так і верховенства права. Утім, євроатлантична цивілізація, частиною якої бачить себе і Україна, невпинно рухається в бік соціалізації держав і розбудови верховенства права. Не скрізь цей процес відбувається з однаковим успіхом. Україна належить до тих держав, які радше декларують цей намір. Такому стану речей є  багато пояснень, але автор цієї статті зосереджується тільки на одному з них, а саме на необ-ґрунтованому втручанні державних інститутів у вільний розвиток суспільства на засадах поваги до прав людини та верховенства права.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Верховенство права та соціальна держава: пошук шляхів подолання суперечностей спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Текст проєкту було передано до Верховної Ради України 6 квітня 2022 року разом із пояснювальною запискою, проєктом відповідної постанови Парламенту, а також англомовними перекладами цих документів.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України ухвалила Заяву «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» у редакції, яка має лише кілька редакційних відмінностей, порівняно із розробленим проектом.

Заява містить широку преамбулу, у якій представлено базову правову аргументацію того, що геноцидом Українського народу є дії, вчинені Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії Російської Федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

Одним із центральних положень є констатація тривалої державної політики російської федерації щодо викривлення уявлення про самобутність Українського народу та його прагнення до незалежності, що реалізується через поширення фальшивих ідеологем, в основі яких лежить завідомо хибне та маніпулятивне ототожнення українського патріотизму з «нацизмом» чи іншими людиноненависницькими ідеологіями. 

Беручи до уваги цей факт, констатується, що під «денацифікацією» України, яку оголошено метою нового етапу збройної агресії з боку російської федерації, фактично приховуються справжні мотиви російської агресії — знищення Українського народу, його самобутності та позбавлення його права на самостійний розвиток.

Вперше разом із ухваленим правовим документом оприлюднено пояснювальну записку, у якій наведено низку доказів, які свідчать саме про таку справжню мету агресії російської федерації. У ній доводиться, що геноцид вчинено відносно Українського народу як національної групи (в оригінальному тексті Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього – «national group»), тобто сукупності людей, які сприймаються такими, що мають певний юридичний зв’язок, заснований на спільному громадянстві, та поєднані взаємними правами та обов’язками (див. рішення Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди у справі Акасєу (Akayesu).

На думку експертів, термін «Український народ» найбільше відповідає сутності поняття «national group», вжитому у тексті зазначеної Конвенції ООН, а також у статті 6 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Визнання геноциду Українського народу з боку російської федерації може відбуватися в межах визнаної Україною юрисдикції  Міжнародного кримінального суду (див. постанову Верховної Ради України від 4 лютого 2015 р. № 145-VIII). 

Водночас, на думку експертів Ініціативи, було б правильно окремо підтвердити визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо злочинів, передбачених статтею 5 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, вчинених з 24 лютого 2022 року особами, яких визначить Прокурор Міжнародного кримінального суду.

Англомовний переклад Заяви та Пояснювальної записки також оприлюднено на офіційному сайті Верховної Ради України.

Текст Заяви та Пояснювальної записки.

Англомовний переклад Заяви.

Англомовний переклад Пояснювальної записки.

Запис Експертами Центру підготовлено текст Заяви Парламенту про визнання геноциду Українського народу спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Посібник було презентовано 27 листопада 2020 р.

Текст посібника: українською мовою, англійською мовою

Запис Мірило верховенства права (правовладдя) національного рівня: практика України спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

У статті наведено детальний огляд відомої справи Тео, розглянутої Вищим судом Австралії у 1995 році, зосереджуючись головним чином на питанні правового тлумачення законних очікувань, що виникають із ратифікованих міжнародних договорів, які не імплементовані у національну правову систему. Вищезгадана справа вважається новим підходом суду, що діє в дуалістичній державі. Однак цей підхід не був підтриманий у подальшій практиці Високого суду Австралії, зокрема, через досить жорстку реакцію адміністративних органів та подальше законодавство, яке було прийнято австралійським парламентом спеціально для вирішення цього питання. Однак це не заперечує значення справи з точки зору наукової уваги до питань тлумачення, які вона порушена.

Україна може розглядати цей випадок як приклад, оскільки має власні проблеми зі статусом та тлумаченням міжнародних договорів у національній правовій системі. На відміну від країн загального права, що дотримуються дуалістичного підходу до рецепції міжнародного права, Конституція України автоматично визнає ратифіковані міжнародні договори частиною національного законодавства, проте вона нічого не говорить про статус цих договорів у національному законодавстві України, що часом спричиняє певні проблеми з їх тлумаченням та імплементацією.

У статті зроблено спробу вирішити вищезазначені питання, звернувши майбутніх тлумачів до альтернативного підходу до тлумачення міжнародних договорів на користь статті 8 Конституції України, що стосується принципу верховенства права. Позиція автора, викладена у статті, полягає в тому, що застосування статті 8 до тлумачення міжнародних договорів у внутрішньому праві України збагачує аргументацію та слід розглядати як первинне джерело застосування до цього питання.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Теоха щодо законних очікувань у тлумаченні міжнародних договорів. Уроки для України спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Запропонований підхід ретельно обґрунтований авторами та має на меті привнести в український юридичний дискурс сприйняття універсальності конституційного права, його інститутів, концепцій та понять, які тільки отримують певне національне «забарвлення», проте в своїй основі базуються на універсальних елементах конституціоналізму.

Текст підручника

Запис Підручник «Конституційне право»  спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Дослідження є вкрай важливим та актуальним, адже застосування публічного ресурсу з метою отримання переваг у виборчій кампанії є доволі поширеним явищем. Навіть у країнах, що мають розвинені демократичні традиції, окремі політичні партії та кандидати вдаються до некоректного застосування своїх владних повноважень та можливостей.

Особливо гострими такі проблеми є у демократіях, що розвиваються. Відсутність стійких демократичних традицій, високого рівня політичної культури та стабільних стандартів етики публічного управління створюють середовище, коли основним інструментом запобігання зловживанням є формальне законодавство. Відповідно, тут форми та інструменти використання адміністративного ресурсу на виборах розвиваються неймовірно швидко. Дуже часто в таких країнах адміністративний ресурс використовується через нові інструменти, що потребують оперативного реагування та застосування нових обмежень та заборон. Міжнародні стандарти та національне законодавство просто не встигають реагувати на такі нові виклики. Навіть якщо коригування національного законодавства здійснюється ретельно та порівняно швидко, нові форми та вияви зловживання владою посадовцями для досягнення своїх політичних цілей отримує інші форми вираження.

Український досвід протидії використанню адміністративного ресурсу на виборах є цікавим та показовим. Національне законодавство містить доволі багато інструментів, які імплементують міжнародні стандарти та добру практику адміністрування виборів. Практика застосування таких інструментів також є доволі позитивною і демонструє чимало здобутків. Разом з тим, такі інструменти всеодно залишають прогалини, які використовуються політиками та посадовцями протиправно.

В українських реаліях це вкрай негативне і небезпечне явище потребує більш широкого та комплексного розгляду. Тут потрібно детально розглядати не тільки повноваження та ресурси, що можуть бути протиправно використаними під час виборчого процесу, але й враховувати ті ресурси, що можуть бути застосованими задовго до початку виборів, а також після їх завершення. З огляду на це, окрім «класичних» блоків щодо адміністрування виборів, фінансування політичної діяльності та обмежень щодо агітації проаналізуємо два додаткових дещо нестандартних блоки: зловживання законодавчою владою та забезпечення невідворотності юридичної відповідальності.

Текст книги

Запис Зловживання публічним ресурсом на виборах: український досвід спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

У статті простежується еволюція доктрини природного права від зародження її ідей у період античності, формування засадничих положень доктрини до визнання її місця у сучасній правовій теорії та практиці.

Підкреслюється, що на довгому історичному шляху доктрини природного права були періоди як стрімких злетів, так і болючих падінь, які часом межували з повним занепадом.

 Один із найвищих злетів природного права припадає на періоди Відродження і Просвітництва (XVII–XVIII ст.). Саме в цей час була створена потужна школа природного права, яка вивела його на провідні позиції у праворозумінні та справила величез ний вплив на процес розвитку не тільки національного, а й міжнародного права, яке своїм становленням у сучасному його вигляді зобов’язане названій школі.

У статті аналізуються причини занепаду школи природного права, найболючішого удару по якій завдала концепція юридичного позитивізму з його абсолютизацією ролі науки та раціонального логічного мислення у правотворенні, ігноруванням духовно-моральних, ціннісних засад права, зведенням його до логічно замкнутої системи норм, запереченням ролі судової практики у процесі правотворення тощо.

Ці та інші недоліки юридичного позитивізму не могли не сприяти відродженню природного права, справжній ренесанс якого відбувся після Другої світової війни як реакція на кричущі свавілля нацистського режиму, яке часто підносилося до рангу закону. У статті піддається аналізу внесок у цей процес таких видатних філософів права, як Г. Радбрух, А. Кауфман та ін.

У завершальній частині статті, на основі аналізу праць таких провідних філософів права сучасності, як Р. Алексі, Л. Фуллєр, Р. Дворкін та інші, простежуються тенденції розвитку ідей доктрини природного права в сучасній непозитивістській правовій філософії.

Цей аналіз дав авторові змогу дійти таких висновків.

По-перше, найбільш поширені і впливові в сучасному світі філософськоправові концепції – доктрина природного права, теорія юридичного позитивізму, соціологічна теорію права та їх численні варіанти – неможливо оцінювати на осно ві критеріїв, притаманних науці – “істинності – хибності”, “істини – омани”. На відміну від наукових концепцій, вони мають оцінюватися за критерієм взаємодоповнення надбаннями одна одної.

По-друге, незважаючи на те що доктрина природного права, як і інші концепції праворозуміння, не позбавлена вад, її здобутки перевершують вади. До здобутків доктрини природного права належать: орієнтація доктрини на пошук об’єктивної сутності права через звернення до його морально-етичних основ, що суттєво розширює і поглиблює зміст права, пов’язуючи його з нагромадженими протягом багатьох віків цінностями світової культури; людиноцентричність доктрини природного права: у центрі всіх її варіантів – людина, її гідність, невідчужувані права та свободи, які є невіддільною рисою природи людини. Вони обмежують державу, є суттєвою перешкодою для державного свавілля; протидія доктрини природного права надмірному формалізму й догматизму у праві. Згідно з нею першоджерелом права є не держава, а людина, її природні невідчужувані права й свободи та інші цінності людської культури; розрізнення понять “право” й “закон”, встановлення орієнтирів для пошуку критеріїв правового закону та “правопорушуючого законодавства”.

По-третє, ці та інші здобутки доктрини природного права лежать нині в основі досягнень у сфері як правової теорії, зокрема таких її безсумнівних надбань, як теорія прав людини, концепції верховенства права й правової держави, так і юридичної практики.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Доктрина природного права: через історичні злети й падіння до визнання основою найважливіших досягнень сучасної правової теорії та практики спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Статтю присвячено мало розробленій як у  західній, так і у вітчизняній юридичній науці загаль-нотеоретичній проблемі розрізнення сутності таких соціальних явищ, як держава та право. Необ-хідність теоретичного і філософсько-правового осмислення цієї проблеми зумовлена, зокрема, тим, що   у  вітчизняній правничій літературі досі зберігаються уявлення про право та державу як явища одного порядку й однієї сутності. Потреба в їх розрізненні спричинена не тільки теоретичним інтересом, а й практичною метою удосконалення підходів до нормотворчої та нормозастосовної діяльності держави.Проаналізовано основні позиції теоретиків і філософів права щодо дуальної сутності права, зокрема про раціональні та позараціональні його властивості, поєднання в ньому реального та іде-ального вимірів тощо. Наведено аргументи на користь розрізнення сутності права та держави, тотожності їхніх сутнісних характеристик, зокрема й про перевагу раціональних і мінімізацію впливу позараціональних і моральних чинників на сутність держави та діяльність її органів. Прове-дено порівняльний аналіз основних протиріч, які виникають між правом і державою в процесі реа-лізації їхніх функцій на сутнісному й змістовому рівнях. Зроблено висновки щодо причин існування таких протиріч і перспективних напрямів продовження дослідження цієї тематики.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Протиріччя між державою і правом: сутнісний аспект спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

На основі аналізу сучасної вітчизняної конституційної та законодавчої практики й зарубіжного досвіду розкриті нерозривні взаємозв’язки між народовладдям, народним суверенітетом і такими спорідненими з ними поняттями, як державна влада, парламентаризм та верховенство права. У цьому контексті піддані критичній оцінці законопроєкти нової української влади щодо внесення змін до Конституції України. Спираючись на європейські й міжнародні стандарти та практику конституційного регулювання взаємозв’язків народовладдя і парламентаризму в зарубіжних країнах, автор обґрунтовує невідповідність (неузгодженість) низки запро понованих новою владою змін до Основного Закону України принципу верховенства права, зокрема таким його фундаментальним складовим, як вимоги збалансованості безпосередньої і представницької демократії та юридичної визначеності.

Відстоюється думка про те, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні підпорядкований принципу верховенства права і будь-яке його рішення має прийматися у суворій відповідності з його вимогами, зокрема принципами і нормами Конституції України.

У зв’язку з цим спеціальна увага приділяється необхідності професійно-зваженого і відповідального ставлення до внесення змін до Основного Закону України. Не заперечуючи певних вад його тексту та можливості (доцільності) їх усунення, водночас акцентується увага на тому, що Конституція України акумулює всі основні цінності конституціоналізму, нагромаджені за багатовіковий період його розвитку. Тому намагання кожної нової влади підлаштувати її текст під власне бачення є нічим іншим як проявами, з одного боку, конституційного ідеалізму, тобто схильності до приписування конституційним нововведенням здатності радикально змінювати ситуацію в країні безвідносно до готовності суспільства загалом та особливо політичних еліт до таких змін, а з другого – традиційного, на жаль, для них конституційного нігілізму – неповажного ставлення до права, закону й Конституції України.

Незважаючи на, здавалося б, їх різновекторну спрямованість, – це сторони “однієї медалі” – дефіциту політичної і правової культури, деформованої правосвідомості і непрофесіоналізму, який часом межує з дилетантством.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Взаємозв’язки між народовладдям, парламентаризмом та верховенством права: європейські стандарти і сучасні українські реалії спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

У статті піддано критичному аналізу до цього часу поширений у пострадянській, зокрема й вітчизняній, конституціоналістиці підхід до інтерпретації конституційного права як галузі національного права, що своєю чергою становить частину публічного права.

Наведено аргументи, що традиційні для пострадянського правознавства критерії поділу права на галузі та інститути – наявність у галузі права власного предмета правового регулювання, тобто якісних однорідних суспільних відносин, що регулюються відповідною сукупністю правових норм, та методу правового регулювання, тобто властивого такій сукупності норм особливого методологічного інструментарію впливу на суспільні відносини, що ними регулюються, для конституційного права методологічно непридатні. Воно виходить далеко за межі регулювання якісно однорідних відносин державного владарювання, до яких переважно зводився предмет конституційного права, а арсенал використовуваних ним методів набагато ширший від характерного для публічного права владно-імперативного методу, побудованого на відносинах субординації влади і підпорядкування. Поряд з цим методом у конституційному праві дедалі ширше використовується диспозитивний метод, основу якого становлять відносини рівності суб’єктів, координаційних зв’язків між ними, а не підпорядкування (субординації). Окрім того, конституційне право не замикається виключно межами суто національного, внутрішнього права країни. Деякі його положення мають наднаціональне значення, уособлюючи зв’язки конституційного права з міжнародним правом.

Зроблено висновок, що конституційне право за своєю онтологічною природою набагато масш-табніше від традиційної галузевої диференціації права. Воно встановлює базові, відправні засади для функціонування і розвитку всіх найважливіших сфер суспільних відносин, пов’язаних насамперед з основами правового статусу особистості та роллю держави в його забезпеченні. Конституційне право становить особливу базову підсистему національної системи права, є фундаментальною основою для всіх її галузей і системотвірним стрижнем усієї національної правової системи.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Конституційне право: галузь права чи особлива базова підсистема – стрижень національної системи права спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

У статті простежені складні і неоднозначні відносини філософії права і правознавства з наукою та здійснена спроба розкрити спільні риси і відмінності між ними. У цьому зв’язку піддані критичному аналізу існуючі у філософській і юридичній літературі радикально-протилежні підходи до інтерпретації цього питання: як ті, що заперечують спорідненість науки і філософії права, зводячи її до ідеології, так і ті, згідно з якими філософія права розглядається як наука, принципово відмінна від правознавства, яке ототожнюється виключно з «юридичною догматикою». На основі проведеного аналізу робиться висновок, що філософія права є собливою, відмінною від науки формою освоєння правової дійсності.

З повним текстом статті можна ознайомитися за посиланням.

Запис Філософія права, правознавство і наука: спільні риси та відмінності спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Abstract
The article focuses on problematic issues of the implementation of the right to the social protection of persons who have suffered from an armed conflict in Eastern Ukraine. It presents a general analysis of the shortcomings of national legislation that limits the constitutional provisions for citizens of Ukraine to obtain the appropriate level of social protection. The article shows the problems of the status of internally displaced persons (IDPs), which should provide for them additional guarantees from the state, including social ones. However, the carried out research shows that this status often becomes a discriminatory factor that imposes disproportionate restrictions on individuals. The current legal regulation of social payments for internally displaced persons contains a number of rigid and rather complicated administrative procedures that significantly restrict, and in some cases even generally make it impossible to obtain social protection. The only effective remedy for the protection of an infringed right for pensions or other social benefits for internally displaced persons is an appeal to a court. The courts do not always carry out effective and prompt protection of the violated law. Despite positive examples of judicial practice, it can not always provide an adequate and well-timed level of social protection, which causes the need for the improvement of national egislation.

Text

Запис The Right to the Social Protection of Citizens in Conditions of the Armed Conflict in Eastern Ukraine: Legislative Challenges спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Abstract

Since Euromaidan and the beginning of annexation of Crimea and hostilities in the East of Ukraine post-truth was not much in focus of Ukrainian scholars. The events mentioned above have pulled the trigger of interest to the term in international scholarly world. Ukraine was not an exception in this situation. Having suffered through the consequences of post-truth practical application, Ukrainians have much to say on the matter of post-truth description and on the matter of dealing with it. My specific interest concerned the area of law, and this article focuses on the role post-truth plays in legal fields. I go over the basic ideas of post-truth, analyze its origin and influence, as well as provide examples of its legal application in Ukrainian environment.

Text

Запис Legal Interpretation in Post-truth Society: Ukrainian Case спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Запропоновані тут правові акти чи витяги з них та короткі науково-практичні коментарі упорядників дадуть можливість краще зрозуміти принципи верховенства права та їх прояви у різних системах державного управління з урахуванням кращих практик регулювання адміністративних процедур.

Цей збірник підготовлено в рамках Проекту «Місцеве самоврядування та верховенство права в Україні», що реалізується Академією Фольке Бернадотта за фінансування Шведського агентства з міжнародного розвитку та співпраці (SIDA).

Текст збірника: українською мовою, англійською мовою

Запис Збірник-посібник «Верховенство права у публічному адмініструванні та місцевому самоврядуванні: європейські стандарти» спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Дослідження сконцентровано на таких сферах:

• реєстрація актів цивільного стану (народження і смерті, шлюбу та розлучення);
• отримання паспортів;
• здійснення підприємницької діяльності та реалізація майнових прав (захисту власності);
• забезпечення права на освіту;
• соціальний захист населення.

Авторами запропонували як удосконалити законодавчу базу захисту прав і свобод ВПО і громадян України, які проживають на непідконтрольних територіях, а також практику його застосування місцевими органами державної влади й органами місцевого самоврядування, зокрема через надання ними публічних (адміністративних) послуг.

Цільовою аудиторією є працівники органів публічного адміністрування, насамперед, органів місцевого самоврядування, правоохоронних органів, міжнародних і національних громадських організацій (переважно правозахисного спрямування), судді, політологи, фахівці в галузі нормопроектування, зокрема місцевого, локального рівня.

Текст звіту: українською мовою, англійською мовою (Executive Summary).

Запис Звіт «Верховенство права та окуповані території Донбасу і Криму» спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Зазначені принципи розглядаються у тісному взаємозв’язку з міжнародними виборчими стандартами. Визначено трирівневу структуру міжнародно-правових виборчих стандартів – проголошення принципу-назви зобов’язальним міжнародно-правовим актом, розкриття загального змісту такого принципу авторитетним актом «м’якого права», рекомендаційна ілюстрація «належної практики» реалізації принципу-стандарту у національних правових системах.

Принципи виборчого права досліджуються в рамках порівняльно-правового підходу. Положення вітчизняного виборчого права розглядаються у порівнянні з відповідними положеннями національного виборчого права Польщі та Російської Федерації, у деяких випадках – інших європейських країн, з урахуванням позиції Венеціанської комісії, БДІПЛ/ОБСЄ, а також практики Європейського суду з прав людини.

Досліджено зміст і шляхи реалізації принципів загального і рівного виборчого права, вільних, чесних і справжніх виборів. Показано, що принципи прямих та періодичних виборів слід кваліфікувати як конституційно-правові принципи представницької демократії, а не галузеві принципи виборчого права. Розглянуто систему суб’єктивних виборчих прав, розкрито їх зміст у контексті принципів загального і рівного виборчого права.

Вивчаються окремі складові системи виборчого права – інститути голосування, виборчого процесу та органів адміністрування виборів. Показано місце цих інститутів у системі виборчого права, їх правове значення, сформульовано їх інституційні принципи.

Заключний розділ присвячено проблемі кодифікації вітчизняного виборчого законодавства як способу реалізації системи принципів виборчого права та стабільності виборчого законодавства. Запропоновано структуру проекту Виборчого кодексу України.

Видання розраховане на науковців-правознавців, викладачів правничих дисциплін, аспірантів та студентів правничих спеціальностей, фахівців у сфері виборів, усіх, хто цікавиться проблемами виборчого права і проведення виборів.

Текст монографії

Запис Принципи виборчого права спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.

Тест підручника.

Запис Підручник «Загальна теорія права» спершу з'явиться на Центр Верховенства Права.